у сьогоднішній Україні звучить як знущання та як символ неспроможності міжнародних інституцій гарантувати безпеку навіть в Європі, не кажучи вже про країни Глобального Півдня. Більше того, сам заклик до миру вже не сприймається так однозначно.

Неможливо описати, яких страждань завдало і продовжує завдавати українському народові російське вторгнення. Здавалося б, кому як не нам вимагати миру будь-якою ціною? Але російські війська прийшли сюди не для того, щоб домовлятися. Закони, прийняті вчора російськими депутатами та сьогоднішня заява Путіна говорять лише про нову хвилю мілітаризму в РФ. Миру для Путіна не існує. Є лише надихнутий ультраправим філософом Ільїним образ консервативної імперії, що безкінечно розширюється (https://actualcomment.ru/kuda-delsya-khaos-raspakovka-stabilnosti-2111201336.html?fbclid=IwAR1PjWGRlUTAkTulFouKPEYriYZOj1vig2qFJnPrDkBJbB2_xJPzSy3d-zc). Тож відносно мирними українські міста стають лише тоді, коли їх звільнює українська армія та добровольці.

Виходячи з цього, українські антиавторитарії просто не можуть собі дозволити розкіш бути незаплямованими пацифістами. Заклик зупинити війну є революційними лише тоді, коли націлений проти держави-агресора. Коли його проголошують російські активісти, ризикуючи опинитися у в’язниці за “дискредитацію СВО”. Але за закликами припинити війну, спрямованими до обох сторін конфлікту, стоять або кричуще нерозуміння ситуації, або спроба сховатися за ідеологічними догмами про “дві однакові буржуазні держави”, або ж просто завуальована підтримка агрессора. Адже, якщо Росія може припинити війну за 1 день, Україні ж для її припинення необхідна зброя та згуртована підтримка всього світу.

Ця дійсно говорить про необхідність глобального антивоєнного руху та руху за ядерне роззброєння. Але шанси у такого руху будуть лише у разі поразки РФ. За інших умов війна в Україні перетвориться на прецедент того, що переділ світу силою – нова норма, а не божевілля одного диктатора та його кліки.