Її життя було втіленням її принципів. Вона не терпіла несправедливості і готова була боротися за кожну і кожного, хто потрапляли у біду. Її не цікавив особистий комфорт та безпека. Вона жертвувала ними без вагань, коли треба було робити справу. Рівною мірою готова була виступити проти хлопця, який бив дівчину, поліцейських чи правих радикалів. Тіша була серед тих, хто стояли біля витоків феміністичного маршу у Харкові, коли це ще було дійсно небезпечно.

Почуття справедливості не зрадило їй і тоді, коли російські війська вдерлися на територію України. Тіша пішла парамедиком у ТРО. Швидко пройшла навчання та направилася у Харківську область. Там потрапила під ворожий обстріл і отримала контузію.

У своїй харківській квартирі Тіша організувала стабілізаційний пункт, де надавалася допомога як військовим, так і цивільним.

Тіша померла у серпні від проблем з серцем. На жаль, про це ми дізналися лише зараз.

З дозволу Тішиної мами ми публікуємо частину листа, який Тіша написала своєму хлопцю після відправки на фронт. Сподіваємось, це дозволить вам краще її зрозуміти.

“Воно і справді дуже важливо – думки і почуття людей, з цього і складається життя. Мені здається, що я дуже змінилася, насправді війна кардинально змінила мене.
Я от їхала сьогодні з міста на позиції, дивилася на ці лани, поля широчезні, цю нашу жовто-блакить, прапор наче широчезний майорить навкруги, наче дійсність складається із України, і нема нічого окрім неї…
На ці соняшники, дерева, озерця, хатинки, на цей простір, волю, на обличчя людей, такі рідні і світлі, хоч і з автоматами в руках – а добрі й щирі, і небо – то ясне, що аж серце щемить од радості, що ти існуєш і можеш бачити все це, то раптом ненадовго хмуре, як Тарас Григорович, який дивитися на тебе з портрета в кабінеті української мови та літератури…) і думаю – моє! Ні, не так… МОЄ!!! не віддам нізащо і нікому, отака я жадібна стала) настільки воно прекрасне, настільки важливо, щоб лишалося НАШИМ, моїм власним, що нічого не шкода на це, і життя навіть не шкода, нащо воно мені без всього цього, куда я його діватиму? Як дивитись в очі собі, як знатиму, десь на чужбині, що дозволила потворам спаплюжити таку красу? Ми не говоримо про це, але ж обидва розуміємо, що так чи інакше, я дуже сильно ризикую життям, та я ані краплини про то не шкодую і не боюся, і не подумай, я не звинувачую тебе, просто кому ще вилити таке потаємне, як не тобі? Ти збережеш, я знаю. Не ці слова, а це відчуття, ти розумієш його, воно в тобі є. Що б не сталося – я знатиму, що моє життя не було марним, бо лишиться найголовніше, єдине, що лишається в кінці так чи інакше – пам’ять. Я зараз почуваюся крихтою на зламі тектонічних плит двох цивілізацій, зірочкою у галактиці, крапелькою в океані – я наче й неймовірно маленька й незначуща, але ж я Є, і без мене воно було б не таке…
Може мені й намальовано бути крапочкою на величезному холсті історії, що малюється прямо зараз, але наскільки б маленькою та крапочка не була – без неї картина недовершена, їй чогось не вистачає, якщо придививитися. Я щаслива бути тут, я на своєму місці.”