Повномасштабна війна змінила все. Але ті, хто долучилися до збройного спротиву, щодня нагадують нам: боротьба триває не лише проти окупантів та їхніх імперських цінностей.

Напередодні цього дня ми зв’язалися з нашими подругами-бійчинями, щоб почути їхні думки. Як війна змінила їх? Як осмислюється досвід жінки у війську через три роки після вторгнення? Ця роль, колись нова, становиться все більше звичною, відрефлексованою. Але для тих, хто бореться, питання все ті ж: нерівність, невидимість, необхідність щоденного доведення своєї спроможності.

Їхні відповіді в чомусь дуже різні, іноді надто схожі, ехом відгукуються від визначених ними ж проблем.

Одна з бійчинь, що побажала залишитись анонімною, відійшла від наших питань і написала свій особистий маніфест “Сестро, стань посестрою”; він відкриє це інтерв’ю.

---

СЕСТРО, СТАНЬ ПОСЕСТРОЮ

Сестро, відкрий карту. Вкотре глянь на розміри України та росії. Вкотре злякайся? А тепер згадай, що війна триває 11 років, з яких 3 роки триває її дуже гаряча фаза. Згадай, що Україна , окрім її менших розмірів, в порівнянні з росією, є неядерною державою з меншою чисельністю армії, з меншою кількістю озброєння. Замість страху прийшло розуміння нашої сили? Так от цю силу треба підживлювати. Ймовірно найефективнішим особистим поповненням цієї сили є вступ в Зсу.

Яко ти зараз не готова, не можеш, не хочеш, незнаєш, то будь дуже сильним тилом. Якщо ти зараз не готова, не можеш, не хочеш, не знаєш, то готуйся. Вчися, тренуйся, готуйся фізично, розумово і морально.

Шукай собі достойне місце в цій боротьбі, місце, де поважають жінок. Крім бойових є також тилові посади. Хоча я закликаю тебе іти саме на бойову посаду. Тому що тут потрібні вмотивовані люди.

Тому що ти і в цивільному житті багато боролася.

Ти вмієш і знаєш, як це боротися.

Тобі прийдеться працювати не вдвічі, а в декілька разів сильніше, щоб чоловічий колектив тебе поважав. І всеодно ти не станеш найсильнішою. Найсильнішою буде колективна єдність. Готуйся. Бо коли закінчимося ми, щоб це не означало, настане твоя черга.

Для мене боротьба за свободу — це і є свобода. Це так часто не відчувається в часто рутинній військовій роботі. Але це і є моя свобода.

— анонім

---

Як тобі зараз у війську?

ВАРДА: Після більше, ніж року служби, знайшла можливість бути у одній команді з професійними і вмотивованими людьми, дуже цьому тішуся. Починає даватися в знаки втома, але багато людей працюють у набагато гірших умовах і виконують в рази важчі задачі, і довше, тому не мені жалітися.

ФРАНКА: Цілком нормально. Спочатку переживала: слабо уявляла, що мене чекає, боялася, що не впораюся, вигорю, злякаюся. Але все виявилося не таким страшним. Напевно, допомагає те, що я працюю майже за своєю безпосередньою професією. Просто умови стали трохи більш екстремальними 🙂

ВАЙПЕР: Я ненавиджу армійщину, уставщину і все повʼязане з поганими взаємовідносинами. Мацаний сексизм, мізогінія, сексуалізовані жарти, гомофобія та зіги – те, що я бачу в армії щодня. Вже так не бентежить, бо зустрічаєш прекрасних людей, навіть тих, з якими погляди можуть сильно відрізнятися — спільна мрія та хороше почуття гумору можуть зробити з вас друзів.

ЛАСТІВКА: Перше що приходить на ум – хреново. І це “хреново” повʼязане з:

• самим існуванням війни
• глобальним відчуттям невідомості і тривоги на популярності праворадикальних рухів та масового божевілля
• загальна втома. Не віриться, що я в армії з 22го. Це можна охарактеризувати так: “Я досі не відчуваю себе військовою, але відчуваю себе ветераном”

ХИМЕРА: Загалом не погано. Я на своєму місці, відчуваю себе потрібною, лиш дається трохи взнаки втома, але то не дивно на 4 році війни.

Чи змінилося твоє ставлення до війни, боротьби, спільнот?

ВАРДА: Мої принципи не змінилися з тих часів, коли я вперше усвідомила, що суспільство має будуватися на рівності, справедливості і свободі. Змінюються обставини і методи боротьби за таке суспільство, а суть залишається та сама. У мене мета проста: зберегти життя і здоровʼя бійців. Доки Росія не припиняє вбивати наших людей, вона не зміниться.

ХИМЕРА: Ну на початку війни ми коли мобілізувалися то нам здавалося, що ми або дуже швидко переможемо, або дуже швидко програємо і загинемо. В будь-якому випадку, все закінчиться швидко і не було усвідомлення, що це все затягнеться на роки. Ну але якщо ми досі живі і не здалися, то ще нічого не втрачено і треба Їбашити далі. Занадто багато на кону і вже вкладено, щоб просто так здатися.

ЛАСТІВКА: Звісно, змінилося, війна відкладає відбиток.

ФРАНКА: До війни я жила у Варшаві, і звідти все здавалося набагато катастрофічнішим. Зараз же я реагую менш емоційно на багато речей. І це нормально, інакше психіка не витримає. Напевно, я менше стала ідеалізувати. У нас в полку можна побачити всі шари суспільства – від айтішників, які добровільно прийшли воювати, до людей, які більшу частину свого свідомого життя провели у вʼязницях. І це нормально. Головне, щоб усі добре робили свою справу.

Як змінилася твоя фем-оптика за ці три роки?

ФРАНКА: Я скоріше утвердилася у своїх позиціях. Для мене, як для феміністки, завжди важливий регіональний контекст. Я спостерігала за західноєвропейськими фем-рухами на початку повномасштабної війни, і було відчуття, що вони не до кінця розуміють українську, білоруську специфіки. Мені особисто ніколи не були близькі мілітаристські/ієрархічні структури. Але я не бачу іншого виходу і не шкодую про свій вибір.

ХИМЕРА: Не думаю що сильно змінилася. Як було упереджене ставлення до жінок так і лишилося. І щоб до тебе ставилися як до хоча б звичайного бійця ставляться по замовчуванню, ти маєш показати себе як дуже відповідальна і працьовита. І то всерівно найдеться хтось хто скаже що “жінок в армії не має бути”, або “ти не погана, але я волів би в напарники чоловіка”. Я на це завжди відповідаю що “щось не бачу черги з чоловіків охочих мене замінити”.

ВАРДА: Я недооцінювала українських жінок, і мені за це соромно. Кількість жінок в армії зростає у геометричній прогресії. Я це бачу своїми очима. Це неймовірно, що жінки йдуть боронити країну, не зважаючи на те, що зараз взагалі не найкраща ситуація на полі бою і в політиці, попри те, що в армії їх будуть знецінювати кожного дня, попри те, що у них є діти і чоловіки, які теж служать або вже загинули. Вони йдуть, йдуть і йдуть, дуже різні. Це мотивує, неймовірно мотивує. Мабуть, це зараз для мене основний ресурс для сил взагалі – та кількість жінок, яка мене оточує. Мені прикро, що я сумнівалася у силі українок.

Війна – частина знайомої боротьби чи окремий вимір?

ВАРДА: На рівні цінностей — це те саме, коли я обговорювала питання гендерної рівності з знайомими чи студентами, я боролась із стереотипами. Зараз я допомагаю бійцям нищити окупантів, які доводять ці консервативні цінності до апогею, тобто геноциду. Але на рівні практики і буденності війна – інший вимір, бо зараз вона ведеться структурами. Твоя буденність у цій структурі інакша від цивільного активізму.

ХИМЕРА: Останні події в світі показують що ми боремося не просто з росіянами, ми боремося за свободу і демократичні цінності, які насправді не є константою, і потребують постійного захисту.

ФРАНКА: Для мене особисто мало що змінилося. І Путіна, і Лукашенка я розглядаю як одну систему. І система ця в мене забрала багато важливого. Наприклад, можливість бачитися зі своїми близкими. Тож, якщо я можу хоч щось зробити, аби кінець їй прийшов швидше, то я спробую. Єдине, що змінилося — це зникло відчуття безпорадності, яке я відчувала останні кілька років.

Що для тебе є “жінка у війську”?

ВАРДА: Мені здається помилковим намагатись обʼєднати військовослужбовиць в одну групу, бо я бачу перед собою дуже і дуже різні особистості, мотивації, уявлення, стратегії адаптації і проблеми, які турбують. Комусь не дають піти на бойову посаду, хтось не готова до фізичних навантажень, хтось бачить себе як бійчиню, хтось як берегиню. Думаю, що багато проблем виникає у тому, що у жінці бачать жінку, а не її вміння і потенціал, очікуючи, що якщо одна жінка відмовилась нести вагу, то інша також не захоче. Ми усі різні, так само як і різні чоловіки. Нас треба чути, а не виділяти як окрему категорію військовослужбовців.

ФРАНКА: Перефразую на «Як це бути жінкою в армії?». Моя посада більше повʼязана з інтелектуальною працею, тож нічого доводити, на щастя, не доводиться. Загалом я відчуваю себе комфортно. Чесно кажучи, я готувалася до гіршого. Найчастіше, напевно, зустрічаюся зі здивуванням і співчуттям чи що. Останнє мені не дуже зрозуміло, адже силоміць ніхто мене в армію не змушував іти.

ХИМЕРА: Це складна тема. Бо до них застосовують узагальнення. Якщо чоловіку по кумовству платять бойові, то негідник він і його родич. Якщо ж це жінка, то це переноситься на всіх жінок. І навіть якщо вона добросовісно виконує свою роботу, ще скажуть що призначення було через ліжко. Армія тільки зріз суспільства. На мою думку покращити ситуацію можна якщо звищити відсоток жінок, тоді є надія що стереотипів і сексизму буде менше. Також має бути цьому протидія на законодавчому рівні. Що таке жінка загалом? Ну найпростіше визначення певно і буде найточнішим, це доросла особа жіночого роду. Решта від лукавого.

Сестринство: маєш у війську подруг та коло підтримки?

ФРАНКА: Подруг у мене в моєму полку немає. Так, у нас служать жінки, але ми рідко перетинаємося. Коло підтримки для мене зараз, це мої друзі, які служили або служать. Здебільшого це хлопці, але, якщо чесно, я не акцентуюся на цьому взагалі.

ВАЙПЕР: Я зустріла чарівну посестру Гайку, вона надихає мене, і коли ми разом проводимо час, я люблю армію. Тішить, що ми краще здаємо тести, що нам більш- меньш дається такмед, що ми любимо всякі красиві та дивні штуки. Вона мене зрозуміє та завжди дасть влучну пораду, або пожартує. Мабуть, вартувало пройти всю цю жесть з переводом, щоб зустріти всіх хороших людей. Коли стараєшся- все виходить, все як в житті. Тільки все може наїбнутись, бо це армія. Якось так.

ХИМЕРА: Я інтровертка і для мене друзі і подруги вже роками незмінні. Хтось з них служить, чи служив, хтось ні. В армії в мене є колеги, з якими ми працюємо, і неформально спілкуємося, але прямо подругами я не можу їх назвати

Відчуваєш прірву між собою та подругами у тилу?

ФРАНКА: За подругами на громадянці сумую, так, але ще до моєї служби, ми були розкидані по світу і різних містах, тому не часто бачилися. Прірви між нами я не відчуваю. Можливо, деякі військові теми не надто близькі їм, але з іншого боку, це навіть добре – так є можливість відволіктися і поговорити про щось інше.

ВАЙПЕР: Звісно ні. В кожного з нас свій шлях, вибір. Майже всі мої подруги та знайомі дівчата-активні та свідомі. Ми рідше спілкуємось тільки через те, що я далеко і зайнята, втомлена, лягаю спати рано, я більше не гуляю на Подолі та не можу запросити в гості.

ХИМЕРА: Та я би не сказала. Подруги які не воюють, вони всерівно або волонтерять, або якимось іншим чином дотичні до війни і армії. В мене всіх не дотичних відрізав 2014 рік. Після того лишилися тільки ті хто в темі)

ВАРДА: Щодо прірви, то так, вона є, і було б наївним її не бачити. Але ця прірва — це не вирок і не кінець, це різниця досвідів. Різниця досвідів – це нормально, питання, що з нею робити. І я щаслива, що у мене є цивільні подруги, які прикладають неймовірні зусилля, щоб мене почути, зрозуміти і підтримати, бути хоча і не разом, але поруч у цьому моєму новому етапі життя. Це важка емоційна робота, яку має проробити кожен цивільний. Бо нас чекає повернення ветеранів, воно у будь-якому випадку буде травматичним, але варто вже починати будувати містки, щоб цей конфлікт не розвалив суспільство після війни, від особистого до державного рівня. Крок номер один – це припинити виправдовуватись, чому ви не пішли служити, перед військовою. Вона знає піхотинців, у яких більше дітей, хворих родичів і більше проблем зі здоровʼям, ніж у вас, це 100%. Припинити виправдовуватись і іти. А якщо не йдеш, то знайти волонтерську задачу і якісно і постійно її виконувати. Це план мінімум.

Що тебе турбує чи радує найбільше?

ВАЙПЕР: Найбільше тішить те, що скоро я поїду на війну. Це був мій план, мені багато чого довелось пережити і зробити, щоб дочекатися переводу, нагадувати всім по 10 разів, що я маю освоїти свій фах… Це було простіше, ніж перевод, але це був такий самий стрес, як і будь-який армійський затяг.

ХИМЕРА: Турбує, даруйте за каламбур, турбулентність нашого світу. І так було нелегко воювати з одним ворогом, а тут ще найбільший і найсильніший союзник стає на сторону ворога, і ще й займається віктімблеймінгом. Тобто ми самі винні що на нас напали. А президент наш не так був вдягнутий. Але чого чекати від Трампа, за яким тягнеться довжелезний шлейф сексиста, мізогіна і абʼюзера. Тому ці паралелі нашої країни з жертвою насильства яку ще й копи звинувачують у тому що сталося, занадто очевидні. Радує те що Європа ніби нарешті прокидається, аби не було запізно.

Чим би поділилася з тими, хто тільки планує йти воювати?

ВАРДА: У всіх дуже різні шляхи в цих структурах. Тому важко щось радити, тим паче, що все дуже залежить від спеціальності. Але незалежно від спеціальності дуже важливо знайти командира чи командирку, які будуть компетентні й надихатимуть прикладом, навіть ірраціонально зачаровуватимуть. Бо буде складно, холодно і незрозуміло, але коли тебе менеджерить людина, якій ти саме віриш, а не просто розумієш – то цей шлях простіше проходити.

ФРАНКА: Я 6 порадила заздалегідь зміцнювати імунітет 🙂 Адаптація у всіх приблизно однакова – всі постійно хворіють. Треба бути готовим, що на якийсь час доведеться поставити життя на паузу.

ХИМЕРА: На початку війни, була паніка і хаос, і я погодилася бути бойовим медиком, і не стягнула цього навантаження фізично і морально. Після цього я перевелася на евакуацію, де більше потрібні мої знання і навички, ніж фізична сила і вміння воювати напряму. Тому радила би тверезо розраховувати свої сили і вміння. Обʼєктивно не всім дано бути штурмовиками.